?

Log in

зимове2

 Ритмічними спалахами гаснуть вуличні ліхтарі,
і нічні провалля залякують своїм існуванням.
Тихо, не будіть сплячих псів --
їхнє тепле дихання може розтопити наш льодовий сховок.

Шумний коридор тепер став пусткою,
чигають із закутків вчорашні тіні.

Вибіжи на вулицю і зустрінь ритмічно створені сутінки --
так блаженно тихо буває лиш зимової ночі.

Десь далеко зойкне і блимне
останнє світло сьогоднішнього дня.
Все стихне, щоб знову залунати
і накрити життям коридори і вулиці,
ті, де розпашілі пси чатують на нас, розтоплюючи наш сьогоднішній прихисток.

вчорашнє

 Котячим примруженим оком дивиться на мене
майбуття -- 
жодна снігова людина не розтане 
на цій печі.
Краще спробуй підкидати гарячу головешку --
від цього її кольори лише більше тебе бентежитимуть.
Запам"ятай це світло.

Знай, дарма кричиш в цю довжелезну трубу -- тебе не почують.
Лиш луна рознесе по діаметру цього білого поля
відголоси м'якого рипучого холоду.

щось зимове

 У світлі софітів всі ми здаємося іншими...
Голосно сміюся, вдаючи радість маленької дитини.
Щоб ніхто не помітив синця під оком
від стусана нездійснених сподівань
...що погрожують пальцем з кутка.

Вітер шарпає фіранку,
Немов пустун, що хоче привернути до себе увагу.

Впасти в сніг і пролежати там до ранку
щоб ніхто не шукав.
Голосно сміятися, як злий арлекін,
І нічого не бачити, окрім зоряного сяйва.

все на купу...

 Дивне якесь відчуття... Робиш, робиш щось, працюєш, стараєшся.... а що з того виходить? ну, не скажу, що "пшик", але...
...і не те, щоб я не була зовсім незадоволена своїм життям, але зараз стикаюся з якоюсь невизначеністю... хочеться займатися наукою, але послухаєш про те, як ті дисертації захищаються, як ті іспити складаються -- і вже нічого не хочеться...  отак і я зараз.
і треба було захворіти, провалятися в ліжку тиждень, щоб зараз із висолопленим язиком дороблювати те, що мала зробити протягом цього часу. от вчора наскоком статтю про джаз написала: www.jazzclub.lutsk.ua
а ще величезна купа роботи, а особливого бажання її робити нема.... і дисертація -- як дамоклів меч.... 
треба зайнятися собою, своїм здоров"ям... колега казала, що коли робила щось, не пов"язане з дисертацію (як та ще не була завершена), то відчувала себе злодійкою: "ага... не пишеш дисертацію, фільм дивишся", -- ніби "казав" її внутрішній голос....отаке і в мене починається??? правда, днями дивилася фільми без особливої гризоти... певно, починається "передзахисний кретинізм", як пише Стєрнін...
а, до речі, кажуть, що ліквідували ВАК... а що тепер? невже Тютюнник "візьме на себе" повноваження цієї структури?
quo vadis, таваріщі?.....

натхненно

В весняних сутінках не видно тіней
Вони скидають свій зимовий обладунок
І йдуть блукати між деревами й дахами
Стривожено сумуючи…
У пустці
Тужливу пісню місяця запишуть
На зношені скрипучі диктофони.

У лабіринтах вже весняних вулиць,
Що, наче діви, памороззю вкриті
Лиш ковзають знайомі силуети
Їх лики синім смутком оповиті.

Рубаю морок виряченим оком
Свічки
Тишу — місяця серпанком
І чую, як в його ласкавім світлі
Потворні тіні обриси міняють…

про себе..і про тебе

Розпач… Минув.
У весняному напруженому небі
Розгледіла
Чоловіка, що, похиливши голову,
(Не від сорому — від нескореної сили)
Тримає на собі небо.
…А ти ж так само тримаєш
Всі мої миті.
Ти — першопричина мене іншої.
Наче вітраж, складаєш мене.
Змішав, скуйовдив душу
Між другим і третім дзвінками.
Це час дає дзвінки
І кличе до темної зали,
В якій можна побачити себе збоку,
І хоч на мить побачити нову себе,
Що, граючи першу скрипку,
Все-таки іноді заглядає в ноти
І все-таки дивиться, ще досі
Дивиться на диригента,
Чекаючи знаків…
А раптом щось змінилося
У добре відомій прелюдії?

блюз у лабіринті

 …Що, блюзанемо?
Та знов якесь блюзнірство, а не блюз…

Перекидаємося словами.
Інколи гострими
Іноді образливими
Неначе тенісним м’ячем…

У пітьмі слів не чути.
Вдаряються вони
У пустку,
Як скорена голова
В пóдушку…

Коли ще,
Як не зараз,
Розкажеш мені
Про страх,
Який ховаю під ковдрами
Небажання дорослішати?
Я готова. Стріляй.

…Загубилася
У переході
Від твоїх вуст
До серця…
Мого. Тримаю його в руці.

Нічні лабіринти
Не виводять мене
Звідти…
Навпаки.
Блукаю ними
У пошуках
Зоряного неба?..

Та яке ж, на Бога,
Зоряне небо в печері?..

Я його не бачу.
Не знаю і його знаків,
Що мружаться з далини
І падають іноді,
Як зорі,
На голови необачних перехожих,
Що, йдучи вулицями щастя,
Прокльони шлють на лабіринти…

осіннє

Неквапно йду знайомою стежиною.
Нічні силуети ковзають повз мене.
Як же розпізнати твоє обличчя
Серед цього людського, але не людяного листопаду?

Мені посміхаються сутінки.
Їх вишкір лякає фатальністю
Одиноких дерев,
Що засинають під псалми тихих вулиць
І одиноких людей…

істерично-іронічне\натуралізм)

Ти ж тут, поруч.
І в думках моїх,
На вустах моїх.
А в серці?
Напевне, теба нема.
То лише пам’ять,
Що, як відомо, - найгірша хвороба
Дає про себе знати.
Пам’ять тіла
Й образа.
Хіба ж то пам’ять серця?
Час лікує. Лікує?
Якого ж йому дати хабаря?
З таким вмінням давати хабарі, як в мене,
Лікування мені не загрожує.
Ха!

наш декамерон

 Давай втечемо звідси…
Ця духовна, душевна, задушлива
Чума
Заполонила наші свідомості.

От і перший день
Нової
Темної пори.
Здається, так її називали кельти?

Лише через темряву пізнаємо світло.

Давай розпочнемо
Власний декамерон
Десь далеко звідси…

Там, на світанку надій,
Де сходяться чотири сонця…